Ніч у публічній бібліотеці

Історичний факультет КНУ після нещодавньої екскурсії «Ніч у РФФ. Застій» вирішив надовго не застоюватися, і вже 5 жовтня на шанувальників історії та цієї веселої команди студентів чекала нова екскурсія. Творче об’єднання «Ніч в Університеті» продовжує серію своїх давно знаменитих «ночей», але вже поза стінами Шевченкового університету. Тож переносимося на Грушевського, у першу публічну бібліотеку (нині – Національну бібліотеку Ярослава Мудрого).

Усе починалося з ґанку бібліотеки (навпроти Інституту історії НАНУ, до речі). Хоча ні… Це ж для гостей! А для організаторів усе почалося понад рік тому, коли вирішили зробити щось нове та оригінальне до Днів Університету. «Перший варіант сценарію ми обговорювали втрьох, усе, що ми мали – це одяг з нашої костюмерної та усе, що змогли у себе вдома знайти студенти історичного – старий посуд, гасові лампи тощо», – розповідає учасник проекту Євген Шатилов.

За цей час головний ідейний натхненник команди Олексій Руденко зібрав навколо себе понад 70 ентузіастів, які провели в 4 локаціях по кілька серій екскурсій (по 4-6 за ніч!). Це й справді цілий театр із акторами, реквізиторами, режисерами, костюмерами, які спільно працюють над чудовою ідеєю – популяризувати історію України для молоді та звернути увагу на освіту. «Ночі» безкоштовні, майже всі костюми, реквізит студенти знаходять самі та власним коштом. Іще навесні ми чули від Олексія слова надії, що проект охоплюватиме з часом й інші місця у Києві. Не обдурили, історики вміють тримати слово!

ночь (2 of 14)

Отож, ґанок. Потроху збираються викладачі, студенти, а бібліотека тим часом проводжає останніх на сьогодні відвідувачів та готується до прийому нових гостей у машині часу. Машиніст – Євген Тобовінський (або ж – студент історико-філологічного факультету імператорського Університету Св. Володимира). Від нього дізнаємося, що на початку ХІХ ст. сучасний мегаполіс був негамірним, пустельним, на галявинах у теперішньому центрі могли пастися свині. Київ мав велике минуле, але не мав майбутнього. Поступ почався 1834 року (згадуймо, який-такий університет того року відкрили?..) – і Київ успішно розвиватися до 50-х рр. ХІХ ст., наближаючись до регіонального центру України (на заміну Харкову). Але освіта все ще була обмежена, для «еліти».

Аби щось змінити, генерал-губернатор Київської губернії Микола Анненков запропонував створити громадську бібліотеку для всіх охочих читати і звернувся з цим до київського дворянства. Тодішні віяння реформ (а Російська імперія нуртувала новими ідеями) Олександра ІІ посприяли: бібліотеку відкрили в 1866 р. Спершу вона займала лише три маленькі кімнатки у сучасному Будинку Профспілок та мала до 1000 томів літератури. Але за чверть століття все змінилося… Бібліотека перейшла під керівництво міськдуми Києва та їй дали приміщення, у якому й були гості «Ночі» - Грушевського, 1. Над проектом працював архітектор Зигмунд Клаве. Але усе складалося не так просто: деякі кияни були проти вирубування Царського саду (сучасний Маріїнський парк) під фундамент споруди.

Початок ХХ ст. для Києва – визначний час, коли тут перебувало багато славних особистостей. І перша сценка театралізованої екскурсії повідала нам, як виглядала б зустріч декого з них: Михайла Булгакова, Ігоря Сікорського, Петра Нестерова, полковника Короткова (першого директора бібліотеки), Степана Ярославського (завідував бібліотекою протягом 46 років!) та українськомовного соціаліста, який забажав лишитися інкогніто. Не можемо не переказати слова від стількох великих: «Читайте книги, згадуйте класику, не бійтесь експериментувати, не давайте дорогу дурням. Любіть своє діло!» Так, як люблять історики. А ми йдемо далі.

У бібліотеці на сходах між першим і другим поверхом колись стояв бюст Олександра ІІ. А цієї ночі до нас вийшов сам імператор із другою дружиною Катериною Долгорукою. Поговорили щиро, цар обіцяв бути вірним коханій, а вона врятувала нашого екскурсовода від розстрілу (а чого ми тут підглядаємо двірцеві сцени?). На нас же чекав справжній бал.

На балу, як-то ведеться, танцюють вальс, грають у карти, пиячать та... проводять дуелі через жінок. Хоча на початку ХХ століття дуелі були заборонені, але імператор розумів, що так чоловіки захищають свою честь, і нерідко сутички приховувалися. Тим не менш, цього разу нам вдалося побувати на засіданні міськдуми через дуель. Самі напросилися, панове дуелянти! Що ж стрілятися на балу, коли паралельно в тій самій бібліотеці збираються депутати на чолі з самим Решетиловським? А засідання тодішнє дещо схоже на сьогоднішні: суперечки, крики, бійки, петиції імператору… Хтось скаржиться на те, що каналізацію залило, хтось – на дороги погані, хтось бореться за аграрне питання, а звідкись лунає одвічне «Казнокрады!!!»

Ми побачили побут верхівки, а як же функціонувала сама бібліотека? Які були працівники, каталоги, процедура видачі та хто, власне, туди ходив? Бібліотекарка нарікає, що «ходять тут всякі» то з політехнічного, то ще звідкись… Гей! А це що?! «Кобзар» Шевченка?? Оце ж пощастило студенту, що поруч не виявилося поліції! Ні, не бачити йому нових газет, підозрілий якийсь цей студентик. А парубок все ж ділиться з нами тим, що читав у західних газетах. Попереджає про близьку війну (то й що, що німецький імператор Вільгельм – кузен Миколи ІІ?). Та цього царя б геть із влади! «Голову знесемо йому ми!» – вигукує студент і після декламування «Вічного революціонера» Франка його все ж виганяють із зали. «Сервіс був не найкращий», – зазначає наш екскурсовод. А потім подає коротку історію подальших змін аж до надання бібліотеці у 2016 році, вважайте, першого бібліотекаря Києва – Ярослава Мудрого.

Історична частина закінчена. Далі – ті події, які досі пам’ятаємо гостро. Кожен із нас спостерігав за розгортанням війни на Грушевського. Тут, у приміщенні бібліотеки був штаб меддопомоги Революції Гідності, кількість постраждалих не могли порахувати точно, карети швидкої не могли дістатися… Тут сушили одяг, у коридорах спали активісти. Ми побачили, як у гарячій точці зими 2014 року працювала преса: зарубіжні журналісти, український канал та окремі блогери. І знову в пам’яті постали ті картини – холод, чорний дим шин та кров у Києві…

Недаремно фінальна зупинка екскурсії була саме така. Бібліотека й досі небайдужа до подій у країні: працівники роблять маскувальні сітки для бійців АТО, одна із стін будівлі стала меморіальною дошкою для загиблих. Ще одне, що символізує таке завершення ночі – слушна думка, що минуле колись було сучасністю. На екскурсіях творчого об’єднання студентів КНУ історія оживає. І кожен із нас може не лише провести місточок до минулого, але й замислитися над майбутнім. Адже є майбутнє в тих, хто створює такі проекти, хто справді дуже любить свою справу.

Екскурсії триватимуть. «Антракт, негодяи!»

Comments are closed.