19 квітня в рамках заходів до 25-річчя налагодження дипломатичних відносин між Україною та Японією в Інституті міжнародних відносин КНУ ім. Т. Шевченка відбулася лекція-дискусія мистецтвознавиці Анни Владимирської «Японія в трьох вимірах». Анна Овсіївна довела, що полюбити культуру країни можливо, якщо є спорідненість душ. І жодні мовні бар’єри тут не встоять! І гості не встояли перед красою Японії – закохались у неї…

Японія – маленька країна, де живуть великі люди. Пані Ганна зрозуміла це давно, коли ще була гідом японських груп у Києві (за СРСР працювала в «Інтуристі»). Працювала так вона 9 років, але має великий досвід роботи в різних музеях України та світу. «Чесно скажу, я не знаю японської. Ми працювали удвох із чудовим перекладачем Юрієм, який настільки досконало знав мову, що передавав навіть найтонші фразеологізми», – говорить Владимирська. Вона зізнається: була задоволена своєю роботою, а надто задоволені були її екскурсанти, які радо приходили до неї знову, ділилися своєю культурою. У результаті цього досвіду мистецтвознавиця зрозуміла принципи роботи з людьми, могла викликати в різних людей і сміх, і сльози своїми розповідями. Але японці вражали її не менш, вони закохали Анну Овсіївну у свою культуру.

Вона розуміє японців як ніхто, знає їхні маленькі таємниці. Наприклад, вони так само не розрізнять українця від грузина, як ми їх – від, приміром, китайців. А також, за словами лекторки: «Японія – унікальна країна, в якій усе найкраще, що пов’язане з культурою, прийшло з Китаю, але японці як жодна інша нація уміють чуже перетворити у своє, вдосконалити». Так, наприклад, вигадана голландцями підзорна труба стала відома Японії у XVIII ст., про що свідчать японські гравюри. І тепер тамтешні науковці, вдосконаливши його, продають пристрій як свій винахід. Ще в 70-х роках ХХ ст. світ не знав про клавіатуру чи водонепроникні багатофункціональні годинники, а японці їх уже мали! І недарма, адже вони – люди виняткового інтелекту.

У чому ж секрет цієї нації? Розум – не єдина їхня перевага. Пані Анна розповідає про те, як одного разу їй випала честь бути запрошеною на чаювання до посольства Японії. Вона була вражена тим, що сенсей знає імена та походження всіх своїх предків протягом п’яти століть. І всі вони займалися чаюванням. «Ми ледь можемо назвати прабабусю чи прадіда», – Владимирська тут не жаліє емоцій. Хоча в України з Японією є і спільне. Те, що змушує інтуїтивно тягнутися до культур одне одного, через що ми крізь багато поколінь є цікавими одне одному. Така сама любов до праці, природи, естетика, сприйняття світу через колір (японці, як відомо, мають найрозвиненішу на кольори зорову систему). Мистецтвознавиця знову згадує своїх екскурсантів. «Чому в Росії чорні ізби, а в Україні – білі хати?» – питали вони завжди. Бо ми, українці, такі. Ми маємо спільне з японцями прагнення естетики, гармонії. Якось задля збереження давнього храму в Японії його розібрали на цеглинки та зібрали знову на 42-му поверсі новобудови, що мала бути на місці храму, – хіба це не промовисто?

Звісно, гості почули й про образотворче мистецтво Японії, її поезію – відомі всім та водночас таємничі хоку – та далекосхідні традиції. Чи знали ви досі, хто такі гейші? Світ жінки як окремий Всесвіт інтригує слов’янську душу. А гейші – особливі жінки. Це не просто куртизанки в європейському розумінні (хоча й європейські такі жінки мали традиційно бути високоінтелектуальними, аби підтримати з чоловіком увесь спектр тем). У гейші все має збуджувати почуття естетичного, починаючи з одягу та макіяжу. Вона повинна вміти грати на всіх музичних інструментах, надто на флейті. Говорити мовою хоку – найвища майстерність діалогу! Адже відповісти на слова «Який сьогодні місяць. Сумно бути самотнім…» у тій самій стилістиці та смислі – неабиякий рівень. Гейші вдягали від 8 до 25 кімоно, але не виглядали гладкими, адже кожна одежа – від бавовняних спідніх, шовкових верхніх та аж до головної, найбільш оздобленої, парчевої – надзвичайно тонка. Головне в красі гейші – зачіска, що мала дуже вигадливі форми, на її створення йшло до 6 годин. Також важливо мати маленькі руки та стопи, адже великі кінцівки – ознака робітниці. Майстерності гейш вчили з дитинства у спеціальних школах. Чоловік мав забути про все з такою жінкою. І не обов’язково зустріч закінчувалася в ліжку!

Віддавна гейші стали об’єктом цікавості мистецтва. Про картини відомих художників Утамаро та Хокусая йшлося в наступній частині лекції. Утамаро – автор серії робіт бідзінга (змальовував усіх красунь кварталів гейш у давньому Токіо). Особливо цікава картина дівчини з люстерком. Дзеркало – сакральне для японців, адже є атрибутом головної богині синтоїзму Аматерасу, яка є богинею сонця. Коли вона дивиться у дзеркало, на світі панує день. Хокусай же був пейзажистом. Художник казав, що народився лише у 50 років, адже саме тоді навчився малювати. За своє довге життя (помер у 89 років) став досконалим. Ми знаємо 36 видів священної для японців гори Фудзіяма, що вийшли з його пензля. Насправді цю гору майже не видно, безліч мандрівників йде ні з чим, коли прагне побачити її вершину. Тут прихована іще одна риса японців – зображати недоказане. Вони не люблять «лобових» речей. Тож і Хокусай зображав приховане.

Торкнулися й теми зв’язку японського та європейського мистецтва, що вперше показав себе в імпресіонізмі. Пані Анна розповіла захоплюючу історію про те, як у 1860 р. перші японські гравюри потрапили до Європи. Клод Моне випадково дізнався про незвичайний обгортковий папір від своєї кухарки – це й були гравюри! Він одразу викупив їх усі за копійки (в цей папір загортали товар, він був витратним і не мав вартості для торговельників). Так Європа відкрила для себе Японію… Згодом ці гравюри полюбили майбутні імпресіоністи. Картинами захоплювався Ван Гог, він навіть має серію робіт-копій японських гравюр (нині їх можна побачити в музеях Амстердаму). «Не було б імпресіонізму; ми б не говорили про живопис щастя, якби не японська гравюра», – переконує мистецтвознавиця.

Лекторка була вдячна міжнародникам за увагу та запросила всіх до читання своєї книги «Мистецтво розуміти мистецтво», а також до турів країнами світу, що вона організовує разом із колегою Антоном Сивенком. Тож долучаймося до пізнання культур, барвистих та багатих! А найперше – до загадкової Японії.

Автор, фото: Юлія Кузьменко