Додана вартість книги – любов

23 квітня в аудиторії імені Михайла Максимовича, що в Червоному, відбулася зустріч із трьома популяризаторами книг – Олею Гнатюк, Оксаною Забужко та Іваном Малковичем. Вони своїми міні-лекціями мали запевнити слухачів, що «книжка має значення». Захід до Всесвітнього дня книги організував Український інститут книги, адже вважає це свято своїм професійним. То якою є сучасна книга? Поговоримо.

Організатор Анастасія Левкова (про неї маленький секрет розкажемо нижче) зробила невеличкий вступ до зустрічі. Звернула увагу, що, по суті, ніхто не популяризовував українську культуру за кордоном, крім поодиноких ентузіастів. А це важливо, бо позитивні емоційні зв’язки між державами формуються саме через культуру. Книга може бути (і є) інструментом виховання мудрої людини.

І почала розмову Оля (Олександра) Гнатюк, польська дослідниця україністики, науковець Польської Академії Наук. На її думку, справжня добра книга повинна мати родзинку, адже самого по собі доброякісного автора забракне, щоб пробитися з твором. І не маємо цуратися нашої народницької культури. Чомусь закріпилося в нас таке ставлення до неї, як до низькопробної, менш вартісної, мов до «шароварщини». Це все тому, що українська культура сприймалася свого часу крізь призму радянської. До речі, Польща теж відкидає народну культуру, аспіруючи до шляхетської культури.

Ще пані Гнатюк згадувала свій тернистий шлях взаємопопуляризації української та польської культур, який починався ще в 1990-х. Але розвиток зв’язків усе йшов вперед: з’являються фестивалі книг, семінари для перекладачів. Усе, щоб зробити книгу кращою та відомою. Книжка, на думку Гнатюк, − це продукт (як не цинічно звучить), який має бути якісним та продаватися. За ним же стоїть харизматичний автор!

І далі могли чути представницю таких авторів Оксану Забужко. Вона представляла свою книгу інтерв’ю та малої прози, публіцистики «І знову я влізаю в танк». Адже ви знаєте, що книги для автора – мов діти. Але цю книгу Забужко не любить, називаючи дитиною не любові, а ґвалту. Саме текстами з книжки вона «відбивалася» від інформаційних нападів, які були добре підготовлені ще з 2012 року. І тому Оксана Стефанівна почувається мобілізованою ще з того року (як письменник, звісно, адже слово – теж зброя!). Наполеон, Сталін та Гітлер не мали таких можливостей, як сьогодні: вони не хакали масово мозок в інформаційних війнах. А це набагато ефективніше, ніж завоювати боєм. Зазомбовані люди самі винесуть тобі ключі від міста й заплатять за власний розстріл. ВИ думаєте, що війна там десь, на Сході? ні! Вона тут і щодня! Саме для цього Росія 10 роів витрачала свої найдорожчі ресурси. Так-то вони війни планують – як «организацию массовых театральних меропреятий».

Але книги рятують. Вони змушують мислити й бачити. Забужко запевняє, що письменники бачать сценарії розвитку подій.

А ще книжки можуть врятувати життя… Це закладено в кожній добрій книзі. Неймовірна історія сталася з «Музеєм покинутих секретів» письменниці: ця книга допомогла вистояти та не збожеволіти, усвідомити себе як військового одному полоненому. Одному з перших, кого звільнили. То був 2015 рік. Чоловік провів у камері-«одиночці» 93 дні. Повна ізоляція. Моральний тиск. Адже він не знав: а раптом він незламний воїн уже неіснуючої, переможеної армії? І от саме твір Забужко, випадково знайдений серед закинутих цехів, рятує хлопцю життя. Так, кожна книга має свою долю, маршрути, історії… Як же дякувала пані Забужко двом сестрам – Оксані та Насті Левковим – які ще до війни на своїх плечах тягали українськомовні книжки на Донбас, коли після 2008 року туди припинилася офіційна їх дистрибуція! Без цих ентузіастів не знайшов би воїн той «Музей…».

Також письменниця звернула увагу, що книга – це цілий ансамбль, у якому грає не лише автор (хоча запам’ятовують саме його). Коректори, оформлювачі, верстальники… Перекладачі – особливі «музиканти» в ансабмлі, на них велика відповідальність. Ну і ми забуваємо часто про книгопродавців, останніх у ланці. А це ж людина особливого дару: вона розмовляє з покупцями про книжки.

Детальніше вже на цій темі мав зупинитися Іван Малкович, якого ми всі знаємо за його «А-ба-ба-га-ла-ма-гою». Їй на днях виповнилося 26 років. Починала команда складно. 90-ті роки, і вони майже одні проти всіх. Тема лекції Малковича звучала офіційно так: «Абетка видавця: як створити чергу до книжок». Видавець згадував фантастичні речі. Наприклад, першу велику чергу до книжок на його пам’яті, яка відбулася 2002 року на презентації «Гаррі Поттера». То була ніч, усе зробили атмосферно, були театралізовані сценки, приїхали люди не лише з Києва… Тоді продали 1000 книжок, і на той час це був прорив. Ще один особливий для Малковича проект – нігітиву (коли звичайні книжки передруковують у зменшеній копії). Тоді «А-ба-ба-га-ла-ма-га» продала 1 600 000 примірників по 1 грн. Іван Малкович завдяки організації пізнав книжкову Україну, відгуки на акцію писали звідусіль. Звісно, видавець згадав і «Снігову королеву», ілюстровану київським художником Владиславом Єрком. Вона примирили всіх книголюбів, адже була така гарна. За права на неї боролися росіяни та британці. Іван Антонович подарував усім гостям лекції невимовний захват, показавши нову, сучасну версію цієї книжки. Це проект електронної книжки, де кожен малюнок оживає, і ми граємося з книжкою. Після цього проекту для Малковича найбільшими чарівниками почали здаватися навіть не письменники, а айтішники – хлопці 22-27 рокіВ, які все це створили. Поява гаджетів, на думку видавця, невипадкова. Бог готує нас до великих мандрівок! Хоча не відійде в минуле й традиційна паперова книжка, коли можеш поглянути, помацати; коли «сам собі режисер»: гортаєш так, як схочеш.

У чому успіх книги? Іван Антонович вважає, що в любові. Що б ти не робив, роби віддано! І коли виходить книжка, яку зроблено з душею, бо людина за ті самі гроші хотіла просто зробити краще, то атмосфера такої книжки найдорожча. Додана вартість книги – любов.

Comments are closed.